Ідучи на виставку, що експонувалася в столичній галереї «Мистець», задумався, що  сьогодні тим, хто майже щодень чує з екранів телевізора звістки про загибель  бійців на фронті, чиїхось синів і батьків, мужніх захисників української землі,  може сказати своїми творами художник, якщо він справді живе життям свого народу? Тим паче, якщо цей художник  давно знаний  як високоталановитий, самобутній  майстер з тими моральними принципами, встановленими для себе раз і назавжди, які не дозволяють йому  гратися у дешеві підробки під  мистецтво,прагнути сумнівних визнань. А, з іншого боку, чи прожиті в мистецтві роки, творчі здобутки, не призведуть до самоповторень,  втрати  новизни і свіжості?

Відразу скажу про найголовніше – твори митця резонують із духовним пульсом  країни.

Двадцять творів художнього текстилю, виконаних у рідкісних техніках,- це двадцять одкровень Василя Андріяшка про Україну,її древню і сучасну історію,про наші з вами болі,радощі, передчуття, це схвильований діалог митця з найсвятішими духовними  вартостями. які є осердям  національного існування. Вдивляючись,вчитуючись,вслухаючись у них,відчуваєш  те,з чого складаєшся як син цієї землі,що тебе живить і тримає на білому  світі. І оця золота нитка усвідомлення свого національного єства тремтить і зблискує від споглядання дивовижних митецьких робіт, мов павутинка на сонці. Митець творить сміливо, мовби на підсвідомому рівні, без оглядки на нерозуміння глядача, від сподівається на його довіру до себе і до того, що висловлює в затаєних орнаментах, знаках, символах,у колористичних переливах  метафор і фактур.

Він демонструє віртуозну майстерність,має бездоганне відчуття кольору, який у нього… співає!

Ось перед очима фреска з повсті «Із глибин минулого. Кам’яна  могила», можливо,  про найзагадковішу пам’ятку нашої землі неподалік Мелітополя, де у віднайдених 80 гротах і печерах збереглися наскельні малюнки богів, тварин,людей, сцен з побуту, містичних обрядів. Митець переосмислює ці автографи далеких предків, наближає до нас, витворюючи у притлумленому колориті дивним чином нерозривну, органічну єдність давнього минулого і сьогодення.

І тут же «Знак нашої землі» – родючої, плодючої Матері, виконаний уже в ремізній техніці, мовби перегукується з тими, мелітопольськими, глибинами, як вічне джерело і вічний оберіг.

«Зранений степ», «Руйнація» – про болі і рани,що ятрять душі нині. Створені знову в рукотворній техніці  валяння, надзвичайно тонкі, колористичні,емоційно відкриті. І ось «Чорна рілля ізорана» –  втілена в зримих образах відома  народна пісня про зорану бідами землю,кулями засіяну,білим тілом зволочену і кров’ю сполощену. Своєрідний перегук із знаним кінофільмом «Пропала грамота» з незабутнім Іваном Миколайчуком та тріо «Золоті ключі»,завдячуючи якому ця пісня стала популярною.

І знову перегук – діалог – «Біля яблуні» – твір у тій же рідкісній техніці (повсть, валяння),- жінка з яблуками в  долоні, а іншою рукою  торкається  гілки з плодами, поруч – її діти. Цілий український космос!  Як не згадати знамениту роботу з такою ж назвою  Тиміша Бойчука, брата Михайла Бойчука. І твір творчого побратима Василя Андріяшка  Володимира Федька «Біля яблуні».  А далі вибуховий чорно – червоний  «1937.Не забудемо» (шовк, принт, розпис) – присвячений пам’яті безневинно розстріляних бойчукістів – Михайлові Бойчуку,Василю Седляру, Івану Падалці, Софії  Нелепинській – Бойчук. Напружений духовний діалог національного художника, який продовжує творчі заповіти своїх попередників.

Напрочуд поетичні «Великоднє», «Коляда йде»,з  наснагою втілений Юрій Змієборець  у творі «Переможець», і «Архангел». І містично – таємничий, можна сказати, твір – шедевр «Знамення».

І більш рання робота «Голгофа» – експериментальна, ткана, яка органічно вписується в експозицію.

Митець закликає нас духовним зором бачити Вітчизну, свою Україну, пильно вдивлятися в ті нетлінні, непроминущі,завжди актуальні цінності, що донесли до дня нинішнього своєю творчою відвагою і жертовністю попередні покоління, бо то вічні скрижалі, обереги національного духу і пам’яті,запорука  життєстійкості, руху вперед.

Мабуть, передані від мами, невтомної трудівниці, майстрині – ткалі з  села  Рунгури на Івано – Франківщині  гени  творчого завзяття, самовідданості обраній професії, заповіти роду і народу та творчі і моральні засади його видатних учителів зі Львівського інституту декоративно – прикладного мистецтва  Карла Звіринського і Романа Сельського дають Василю Дмитровичу Андріяшку сили і натхнення творити на найвищих мистецьких і духовних регістрах. І ще одне –  невтомний майстер за 30 років виховав у Київському державному інституті декоративно – прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука цілу плеяду учнів, які успішно творять сучасне мистецтво України.

Творчий шлях, гідний визнання і пошани.