«Бойчуківські  читання» у Київському державному інституті декоративно – прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука щоразу  стають не просто науковою подією, а незабутньою і значущою  мистецько – духовною акцією, яка поєднує викладачів, запрошених гостей та студентство  особливою аурою  осягнення свого національного коріння, означення національної самоідентифікації  вузу і кожного учасника у просторі і часі дня нинішнього і дня завтрашнього.

Так було і цього разу, коли  1 листопада у вщерть заповненому  актовому залі під мелодії  Гімну України та гімну інституту перед  сценою,де стояли портрети Михайла Бойчука, прапор нашої держави і лежали квіти, в. о. ректора  вищого навчального закладу, заслужений художник України О.В.Полтавець – Гуйда  урочисто відкрила читання, запросивши  до президії  шановних гостей  і викладачів,  поклавши  початок цікавому та інтелектуально інтенсивному діалогові.

Та перед  цим  відбулося  нагородження викладачів та студентів. Настоятель Володимирського собору і добрий друг вузу, отець Борис від імені Патріарха Філарета вручив орден Кирила  і Мефодія  Української Православної  Церкви  Київського Патріархату в. о. ректора інституту О.В. Полтавець – Гуйді та  викладачеві кафедри художньої скульптури, кераміки та дерева І.М. Гупіку.

Отець Борис  сказав проникливі слова про самовіддану і нелегку роботу О.В.Полтавець – Гуйди  на  відповідальній посаді, яка спільно з викладачами – колегами  робить усе, аби найкращі ідеї Михайла Бойчука добірними зернами проростали в душах вихованців,  прищеплюючи їм любов до України і до національного мистецтва.

Заступник голови Національної спілки художників України, секретар з питань декоративно – прикладного мистецтва Микола  Кіщук  передав в. о. ректора  Вітального  листа  від голови Спілки  В. А. Чепелика  та подарував  журнал «Образотворче мистецтво», присвячений  цьому виду мистецтва.

Меценат відомого  благодійного проекту КОД – Культура, освіта, духовність, – якому виповнилося 15 років , О.О.Карпов висловив  слова подяки  інституту за яскраву участь в ювілейному відзначенні  проекту в приміщенні  Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Він вручив дипломи і грошові премії  студентам – учасникам проекту. Меценат, зокрема,побажав  керівництву навчального закладу створити свій музей, де  були б розміщені талановиті роботи студентів, і готовий допомогти у цій благородній справі.

Завідувач кафедри графічного дизайну О.Г.Босий та викладач цієї кафедри О.В.Кравченко  розповіли про  тріумфальну участь студентів інституту в ХХVI міжнародному огляд – конкурсі дипломних і проектних робіт випускників архітектурних і дизайнерських вищих шкіл в Івано – Франківську та вручили дипломи переможцям – вихованцям.

Така була, сказати б, приємна преамбула до розмови. До слова,  цей рік порадував  рясним урожаєм нагород , котрі завоювали студенти і викладачі на різноманітних  міжнародних, всеукраїнських і вузівських  конкурсах.

А, власне, початком  і камертоном для розмислів на читаннях стала  вступна доповідь в. о. ректора, в якій  О.В. Полтавець  – Гуйда  сфокусувала  на вражаюче трагічних фактах і подіях  350 – літньої  історії жорстокого, не на життя, а на смерть, двобою Російської імперії з провідною духовно – інтелектуальною  верствою українського народу, метою якої  було якщо не повна її інкорпорація в структури імперії, асиміляція, то повний розклад і знищення. На це був спрямований весь могутній  і  казуїстично  придуманий  механізм  варварської орди. Як  трагічні світильники, постають у нашій  пам’яті  знищений Батурин,   безжально виполоті  Петром  I  300 українських аристократичних родів, згодом знищення Запорозької  Січі, перетворення  Києво – Могилянської  академії  з першого у Східній Європі  університету  в  ординарний заклад  по вихованню вірних слуг імперії разом із забороною викладання українською мовою, спалення бібліотек та архівів,  обрусительські  валуєвські  та  емські  укази , нахабне привласнення  нашої  історії і духовності,  терори, голодомори, масові депортації у сибіри. Кожне століття мало свої   маркери на знищення українства. Розстріл Михайла  Бойчука і його школи – ще один, із тисяч подібних, трагічний приклад  тоталітарної  імперської практики.

Але українці вистояли, хоча і заплатили неймовірну високу ціну  найкращими синами і дочками.

Крізь століття безстрашно несли вони , як естафету, смолоскипи свободи і незалежності . Українська незалежна держава постала на світовій мапі як вінець цих зусиль, цієї боротьби.

І ми, педагоги, немов  живі мости між поколіннями, сказала в. о. ректора, зобов’язані  донести цю правду до наших вихованців, яка допоможе їм усвідомити своє національне коріння, стане надихаючою силою для творення нового українського мистецтва.

Ці роздуми продовжив  В.Є. Перевальський, визначний графік, педагог, громадський діяч, народний художник України, лауреат Шевченківської премії.  Він багато років тому викладав ще  не в нинішньому  інституті, а в училищі, і ці роки – одні з найсвітліших у його біографії. Василь Євдокимович відзначив, що унікальний навчальний заклад, яким є інститут імені Михайла Бойчука, став стабільно розвиватися, авторитетно заявляти про себе як у сфері вищої школи, так і в українській культурі  і  мистецтві. І це не може не радувати.

Молодому поколінню  треба  знати власну історію, наголосив він. На  прикладах  своєї біографії  він показав як селянський  хлопчина  із  звичайної колгоспної  родини  із ревного юнака –  гвинтика радянської імперської системи, вихованого на брехливій комуністичній ідеології,  поступово, важко став усвідомлювати себе органічною часткою свого поневоленого народу, його захисником, виразником його придушених, загнаних у глибоке підпілля надій і сподівань. І так приходило до цього усвідомлення  покоління шістдесятників, як І.В.Задорожний, І.С. Литовченко, наші  поети, режисери.  «Бойчукісти»  тоді  були поза законом, ніде не було згадок, хіба що у пам’яті  окремих  інтелігентів старої  школи.  Незабаром «бойчукістів» реабілітували, але не саме   яскраве національне мистецьке явище «бойчукізм».

Через  київський «Клуб творчої молоді», а надто через працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» прийшло національне і громадянське прозріння. Тоді ми стали тими, ким є сьогодні, підсумував Василь Євдокимович.

Лауреат Шевченківської премії, народний художник України Ф.М. Гуменюк  теж на прикладі своєї біографії розповів як формував із себе українського митця. Під час навчання у тодішньому Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури імені Рєпіна  він і ще 8 вихідців з України утворили своє братство. Вчилися пізнавати свій народ на його піснях, легендах. Сам Феодосій Максимович тоді,як мовиться, не вилазив з бібліотеки – читав праці Михайла Грушевського, знамениту «Історію русів», журнал «Кієвская  старовина».  Це дало багато для  його національного зростання. Нескорений дух українства перейшов у творчість. Митець із творчими побратимами – українцями стали постійними учасниками нелегальних нонконформістських виставок як у Ленінграді, так і в Москві. Звинувачення в націоналізмі і як наслідок – позбавлення прописки, виклики в  КГБ,  повернення у  Дніпропетровськ, але знову  «націоналізм», знову нагляд і погрози.

У ті роки він зустрічався з «бойчукісткою» Оксаною Павленко, є навіть знімок. Вона розповіла про методи  роботи і навчання свого вчителя, його мистецькі засади. Ця  незабутня зустріч ще раз переконала – лише занурення у традиції, історію рідного народу, пізнання його історичної долі, його літератури і мистецтва робить митця   засадничо потужним , дає змогу створити справжні мистецькі твори.

З не меншою зацікавленістю була  вислухана розповідь сина  учениці  Михайла Бойчука Марії Котляревської –  М.Д. Кульбака.  Михайло Дмитрович подарував інституту колекцію унікальних робіт матері.  Він підкреслив, що виникненню  бойчуківської  школи національного монументалізму  сприяла суспільна атмосфера  1920 –х років, відкритість кордонів, адже Бойчук мав змогу вчитися на кращих зразках західноєвропейського мистецтва, був у гущі тодішніх мистецьких пошуків. І сам ненастанно вчився.

Мати була ученицею Івана Падалки, якого Михайло Бойчук спрямував до Харкова з метою організації в місті школи графіки. Він це здійснив, талановито вчив у своїй майстерні учнів секретам графічного мистецтва, ліногравюри, ксилографії, різьблення у дереві.  Марія Котляревська  стала відомим графіком, ілюстратором книг. У її творах – весь спектр  життя народу 1930 –х  років.

Михайло Дмитрович побажав, аби в інституті був створений музей, де б знайшлося місце і творам його талановитої  матері, де б молодь могла  вчитися  і примножувати  традиції «бойчукістів».

Українською Голгофою назвала  Биківню старший науковий співробітник Національного історико – меморіального заповідника  «Биківнянські  могили» Т.М.Бойко.  Тут липневі ночі 1937 – 1938 років ставали ночами пекла,  коли  вантажівки привозили сюди по 180 – 190 трупів безневинних жертв, які  були розстріляні у підвалах  Жовтневого палацу та в старовинному приміщенні  на  Шовковичній, де нині Український фонд  культури.  Певно ж, на одній з таких «полуторок» і привезли темної ночі  бездиханні  та понівечені тіла Михайла Бойчука та його талановитих учнів.

Сосни – свідки цих злочинів. Але ось що маємо нині – люди  приходять, збирають гриби  на похованнях, як мовиться, ні честі ні совісті. Таку свідомість залишив  нам комуністичний режим.

Маємо системно і наполегливо  працювати, аби  «Биківнянський заповідник» став справді святим місцем для кожного киянина, кожного українця, наголосила вона. І тісна співпраця з інститутом імені Михайла Бойчука, що почала налагоджуватися, одна із запорук  успішного вирішення цього завдання.

З цікавістю учасники «Бойчуківських читань» ознайомилися з добіркою книг, присвячених політичним репресіям  в Україні, зокрема, і «бойчукістам». Їх  представила  завідуюча  сектором науково – інформаційної роботи Національної історичної бібліотеки України А.І. Новицька. Вона розповіла також про багатопланову роботу закладу в цьому напрямку. Алла Іванівна вказала на цікаву деталь у творчості «бойчукістів» – усі вони пройшли крізь тему «Шевченкіани», залишивши яскраві твори.

Інший шістдесятник – нонконформіст, відомий митець і громадський діяч В.В. Мельниченко повідав про драматичну історію «Стіни пам’яті» на Байковому кладовищі –  визначного твору монументального мистецтва – спільної, натхненної роботи його і незабутньої  мисткині та дружини Ади  Рибачук. Сім років  напруженої  праці , сім років максимальної віддачі їх таланту  були безжально залиті  у 1982- ому  бетоном.  Це стало їх трагедією, але духовно не зламало.

Вони  опинилися в ізоляції, їх не допускали на виставки, не згадували в пресі. Однак  вони продовжували творити і добиватися справедливості.  І по сей день, уже без вірної дружини і талановитої художниці, Володимир Володимирович не припиняє боротися і працювати. Подиву гідна його саможертовна  робота над збереженням  спадщини Ади  Федорівни  – видано кілька книг,  оцифровуються  твори. Сумно, що і в незалежній Україні їхня  творчість не набула належного пошанування.  Якщо в далекому,  на російській Півночі, місті Нар’ян – Мар відкрито багато років тому музей, де постійно експонуються близько 250 творів митців –  то, приміром, лише у двох музеях Києва у запасниках  туляться по одній – дві  їх роботи.

Тоді їх, молодих, окрилених, обвинувачували в «бойчукізмі», згадує Володимир Володимирович, хоча такого митця, ні його творів вони не знали. Коли б знали, то пишалися б таким «ярликом».

З актуальними роздумами  про проблеми  сучасної вищої мистецької освіти в державі  виступив на читаннях відомий науковець зі Львова, доктор мистецтвознавства, професор  О.М. Голубець.

«Бойчуківські  читання»  у знаному вузі  відбулися на високо  інтелектуальному, духовно емоційному рівні, ще раз засвідчивши зростаючий авторитет Київського державного інституту декоративно – прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука серед аналогічних навчальних  мистецьких закладів держави та серед  мистецької  спільноти  України.