До  80 роковин  розстрілу Михайла Бойчука

Цього року у  київському видавництві «Пенмен» вийшло друком друге, доповнене і  виправлене   дослідження « Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917 – 1941 р.р.» відомого історика, лауреата  Шевченківської  премії  Сергія Білоконя.  Перше видання книги (2016 р.) мало широкий громадський резонанс  у суспільстві , стало раритетом.

В ньому автор на широкому архівному матеріалі досліджує засоби та методи більшовицького терору в період  Розстріляного відродження та боротьби за самостійність України.

Подаємо  уривки з книги,  в яких йдеться про нові факти з трагічної  біографії Михайла Бойчука та його учнів.

«Приклади прямого фальшування слідчих матеріалів можна продовжувати без кінця.

… Ми ніколи не довідаємося, за яких обставин проходило слідство проти тієї чи іншої людини. Лише з непрямих ознак можна здогадуватися, які тортури стоять насправді за протоколами акуратно сфабрикованих справ.

Якщо  мисткиню  Софію Налепінську – Бойчук арештували  12 червня 1937 року, збереглося три постанови про продовження строку (до 27 вересня, до 27 жовтня й до 12 листопада), і в жодному з  протоколів ( їх п’ять – 25 червня, 18 та 20 вересня у неділю  24 та 28 жовтня) немає компромату ні проти неї самої, ні проти кого – небудь  іншого, якщо, зрештою, 11 грудня 1937 року її розстріляли ,- стає очевидним, як тяжко мучилися з нею слідчі Ліфар і Миненко,  і в який суцільний жах перетворилися  останні  місяці її життя.

Конфіскація майна жертв репресій, пише автор, теж проходила своєрідно. Конфісковували те, що можна було продати. Скажімо, 19 квітня 1938 року після загибелі професора гравюри Софії Налепинської  в неї  вилучили  19 предметів жіночого одягу, який  описали, і жодної гравюри, жодної картини чи килима , жодного папірця.  Усе це, не описане було, очевидно, пограбовано чи підлягало ліквідації.

…Цікаво, що НКВД мало спеціальний структурний підрозділ, завдання якого було поширювати всілякі чутки. Наприклад, маємо кілька свідчень конкретних людей, що «бачили» Леся Курбаса за багато років після його  фактичної смерті. Дружина Федора Ернста уже в першому своєму листі до мене від 25 листопада 1967 року зауважила: «О Шарлемане  никаких  сведений не имею. Бойчук и некоторые  другие  киевляне  жили в 40 – 50 –х  в Воркуте.  Возможно,  что  Шарлеманъ  остался  в тех  краях».

Коли ж, розхвилювавшись, я попросив оповісти подробиці, 22 жовтня Тамара Львівна відповіла: «Что  касается  Бойчука и других киевлян, то написала то,  что  слышала  когда – то  от одного агронома , работавшего  около  Воркуты.  Совершенно  определенно  называл он имя другого художника ( помогите  мне его  вспомнить) – того же периода и столь  же  крупного,  как  Бойчук. Этот  художник  возглавлял  культсектор, и  они стали приятелями  с агрономом, котрого   позже  я встретила в своїх странствиях.  Сейчас  почему – то  совершенно не могу  восстановить  имя, хоть прекрасно  его  знала, помнила и даже рассказала о нем знакомым в Киеве, которые  потом говорили мне, что жена уехала к нему. Тот же агроном упоминает имя Бойчука и рассказывал, что там работало много и других киевлян, но имен не помнил. Лично мне пришлось встретить  проф.. (Юрия)  Александровича.»

Нарешті  5 січня Тамара Львівна Ернст уточнила: «Фамилию  художника, о котором рассказывал мой знакомый из Воркуты я вспомнила:  Седляр.  Покойный  В.И. Заболотный  в свое время рассказал  мне,  что сказал об  этом  его  жене, которая, списавшись с ним, к нему и уехала.»

Природна  річ, я вдався до Оксани Павленко. 14 червня 1968 року вона відповіла: «Щодо Вашого попереднього листа, в якому Ви росповіли мені ті чутки, що дійшли до Вас про долю Седляра, після відомих трагічних подій, і запитуєте мене, що я гадаю з цього приводу, то мушу  Вам сказати, що до мене доходили різні чутки – а скоріше «легенди» , але напевне я знаю лише одну, не легенду, а дійсність,, а саме: офіційний документ від Воєнної Колегії  Верховного  Суда  Союза ССР від 8 лютого 1958 року. Там зазначено: «Приговор Военной Коллегии от 17 июля 1938 г. в отношении  Седляра  Василия  Феофановича, по вновь открывшимся  обстоятельствам, отменен и дело прекращено за отсутствием  состава преступления.  Седляр В.Ф. реабилитирован посмертно».  Це не легенда , а дійсність!

Проживши довгий вік, я знаю також, що в житті можливі самі неймовірні і неочікувані ситуації,- так і тут, могло щось скластися всупереч усьому, що можна уявити. Але те, що їх судила «Воєнна колегія» свідчить, що вороги добре знали свою справу.»

Я не можу відтворити зараз механізму цієї легенди. Якщо загальне її походження менш – більш зрозуміло, то дуже дивує повідомлення архітектора Заболотного: невже він сказав так з чужої ініціативи?»

Ми навели лише кілька штрихів функціонування диявольського механізму більшовицької системи терору, а в унікальному дослідженні Сергія Білоконя їх сотні.