20 жовтня представницька група з викладачів і студентів  на чолі з в. о. ректора Київського державного інституту декоративно – прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука  Оксаною Полтавець – Гуйдою, до якої приєдналися священики Української  греко – католицької церкви  приїхали до Національного  історико – меморіального заповідника «Биківнянські могили», щоб віддати шану  видатному українському  художникові, засновникові національної школи монументального мистецтва, одному з фундаторів  нинішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури  України Михайлові Львовичеві Бойчуку.  Був з нами і син Марії Котляревської – учениці майстра – Михайло Кульбак.

Дві дати – 135 років від дня народження митця світової слави і 80 років з дня його розстрілу –  покликали  у  Биківнянський ліс старше і молодше покоління сучасної української інтелігенції.

Подаємо уривок з репортажу, який повністю буде опублікований в газеті «Мистець».

Щемливо світлим, глибоким за думками був виступ – спогад  викладача інституту,лауреата  Шевченківської премії, народного художника України Володимира Прядки.

Відкриття таємної  спецзони  поховань у Биківнянському  лісі, сказав Володимир Михайлович,  почалося  з  київського «Клубу творчої молоді», членом якого  він був разом зі своїми творчими побратимами.  Очільник  клубу Лесь Танюк, Василь Симоненко, Алла Горська  після одного з творчих вечорів,  маючи якусь інформацію, поїхали  в ліс. Побачене своїм  абсурдом ледь не збило їх з ніг –  діти грали у футбол… людським черепом замість м’яча, ворота були позначені теж  черепами! Пройшлись між соснами трохи далі – ноги почали провалюватися в землю. І вони зрозуміли – то  ями – поховання. Пі шли в ближнє село, почали розпитувати,та ніхто не хотів нічого  розказувати. Лиш один чоловік  за чаркою сказав, що сюди у 36 – 37 роках щоночі привозили по  5 – 6 машин з трупами.

Іще  чимало вражаючих фактів з цієї  народної трагедії назвав митець, витираючи сльози. А на закінчення хвилююче акапела заспівав думу на слова Пантелеймона Куліша «Кобзо моя». І тут почали витирати сльози з очей учасники акції.

В.о. ректора інституту імені Михайла Бойчука, заслужений художник України Оксана Полтавець – Гуйда  у своєму виступі  розглянула  биківнянську  трагедію крізь призму української історії. Провідну еліту нашого народу нищили упродовж століть, починаючи з гетьмана Івана Мазепи, сказала вона. Бо знали, без еліти народ не самодостатній. Петро 1  жорстоко помстився українцям за вільнолюбивого гетьмана – знищив Батурин, спалив наші бібліотеки, архіви. Згодом знищили Запорозьку Січ. Потім наклали табу на національну освіту, на  українську мову. Крали нашу історію і  духовність і видавали за свою. Морили Голодоморами, масово депортували у холодні  Сибіри.

У 1919 – му  знищили Миколу Леонтовича, Олександра Мурашка, Георгія Нарбута…Сталінські репресії – це продовження чорних справ царських сатрапів.

Ці чорні справи мали продовження і в у 50 – 60 –і роки аж до здобуття Україною незалежності.  «Дорогий»  наш «старший брат» і нині прагне розчавити українську державу, та не тут то було.

За 18 років, відколи був зорганізований інститут, підкреслила вона, з його стін вийшло багато талановитих вихованців, які  вже вписали свої  імена в сучасне національне мистецтво. Викладацький склад  інституту, серед якого є визначні митці, докладає зусилля, аби  його студенти гідно продовжували традиції школи «бойчукістів», примножували славу українського мистецтва.